Михайло Шкільник народився 1891 року в українському селі Сурохів у Надсянні, що за 15 кілометрів від Ярослава. Поруч із понад тисячею греко-католиків там жила сотня римо-католиків і кілька десятків юдеїв. Родина Шкільників була працьовитою й заможною. А ще багатодітною – Михайло був третьою дитиною в сім’ї, поруч з чотирма братами і чотирма сестрами. Й набожною: щонеділі Шкільники вервечкою тягнулися до церкви Святої Параскеви.

Старшиною храму був батько Михайла Андрій Шкільник. Раніше, аби допомогти громаді звести цю церкву, Андрій Шкільник навіть заставляв свій маєток. У 1940-их роках після вимушеного виселення із села українців, із церкви зробили римо-католицький костел.

Ці тексти, як згодом напише, «ушляхетнювали характери, скріплювали релігійність і розширювали світогляд». Однак до школи йти не хотів і перші місяці через це дратував маму повсюдним ниттям. Дуже не бажав прощатися з безтурботністю й веселощами на лузі за селом. Та вже після перших екзаменів отримав від вчителя похвалу й кілька нових книжок. Відтоді Михайлова непевність до науки зникла, він почав отримувати лише відмінні оцінки. А звичка вчитися супроводжуватиме все його життя.

У шостий клас Михайло Шкільник перевівся до Української академічної гімназії у Львові, що на вулиці Сапіги. Це була одна з найбільших гімназій як за розміром будинку, так і за кількістю учнів. На той час – єдина українська у Львові, ле відома своїми викладачами: наприклад, німецьку мову в Михайла викладав Іван Боберський.

Стрийком Михайла був отець Василь Лициняк, віце-ректор Львівської духовної семінарії. У Львові він взяв племінника під свою опіку. Так хотів віддячитися своєму брату і батькові Михайла, що свого часу допоміг оплатити навчання.

Перед вступом в університет Михайло вагався, який фах обрати. Вибір був невеликий. Подобалася медицина, але грошей на медичні студії у Шкільників не було. Ще думав про теологію. Митрополит Андрей Шептицький пропонував йому профінансувати богословське навчання у Відні, Інсбруці, Римі, Єрусалимі, чи де тільки схоче. Але Михайло відмовився. Зізнався, що не відчуває покликання бути священиком.

Однією з причин такого рішення став особливий приклад стрийка. Через багато часу Михайло про нього напише так: «Він щодня читав Службу Божу – поволі й достойно, з такою глибокою вірою, що всі були неначе в екстазі. З ранку до півночі працював, навіть обідню пору використовував на читання листів, а опівночі ще відмовляв Молитвослов. Дивлячись на його святе життя, я зрозумів, що не зможу бути священиком, і тому вирішив не вступати в семінарію».

Обрав натомість право. Шептицький, бачачи щирість юнака й рішучість, з якою той висловлюється про намір щодо іншої професії, врешті благословив його вибір. Завдяки фаху адвоката Шкільник зможе допомогти сотням українців.

Після війни Михайло поїхав до Києва. Здобутий фах дав йому змогу впродовж 1918–1920 років працювати спочатку в Міністерстві торгівлі і промислу уряду УНР, а далі – начальником консульського відділу в Міністерстві закордонних справ. Року 1921 він повернувся до батьків у рідне село. Вирішив здобути науковий ступінь доктора права. Склав іспити у Краківському університеті і в грудні 1922 року захистив докторат з права.

Після цього молодий науковець отримав адвокатську практику в Стрию. Там, на одній із новорічній забав, познайомився з Анною Саламон. Дівчина була з інтелігентної родини, розумна, не охоча до танців, але готовою до спілкування на будь-які теми. Та невдовзі Михайло дізнався, що Анна не збирається виходити заміж, а хоче присвятити своє життя Богові. Врешті вона вступила в чернечий орден сестер-василіянок і виїхала до Італії. Але Анна мала сестру Марію – «чесну, побожну і второпну».

Року 1924 він освідчився Марії. Заручились на Великдень – «всі поділилися свяченим яйцем, а молодята обмінялися обручками». Тесть подарував Михайлові кам’яницю у Львові. Усі прибутки, які вона приносила, він використовував на потреби дружини. У листопаді 1925 року в Перемишлянах у подружжя Шкільників народився син Володимир. Через кілька років – донька, яку назвали на честь матері. Року 1931 вже в Комарниках, Маріїному рідному селі, з’явилася третя дитина – дочка Анна.

Майже одразу після весілля Михайло Шкільник став суддею у Перемишлянах. Працював у відділі цивільних справ. Доволі швидко молодий суддя помітив, що нотаріус, який був поляком, не дотримується встановлених тарифів за свої послуги. А також вигадує всілякі додаткові вимоги, беручи з українських селян велику оплату. Врешті Шкільник відсторонив нотаріуса й сам зайнявся його роботою. Потрібно було їздити селами й вирішувати дрібні суперечки чи справи, пов’язані зі спадком. За день Михайло залагоджував 20–30 справ. Сам переглядав угоди, висловлював рекомендації і поради, при тім беручи з селян мінімальну платню. Вже за кілька місяців такої роботи Шкільник зарекомендував себе як чесний і справедливий суддя. Той, хто завжди намагається допомогти, береться за найменші справи й не вимагає за свої послуги величезних грошей. Ймовірно, митрополит Андрей Шептицький, до якого точно мали доходити відомості про молодого українського правника в Перемишлянах, залишився задоволений вибором, зробленим кільканадцять років тому.

У другій половині 1920-х років у Перемишлянах посилилося вороже ставлення до українців з боку поляків. Після перевороту Пілсудського, 1927 року, звільнили майже 80 % суддів-українців. Однак серед списків звільнених Шкільника не було. Його репутація і професійні якості були настільки чистими й високими, що навіть з характеристикою «вороже наставлений до польської держави» він залишився на посаді.

Як суддя Михайло Шкільник не міг належати до жодної з політичних партій. Та все життя симпатизував націонал-демократам. Він читав офіційний орган партії «Діло», найпоширеніший серед української інтелігенції часопис. Був членом «Просвіти».

Коли фронт почав повертатися і радянці знову підходили все ближче, Михайло Шкільник почав готувати сім’ю до виїзду з міста.

«Я ще в часах більшовицької окупації постановив, що коли Господь врятує мені життя і я виживу в більшовицькому пеклі, то всі ми будь-що постараємося втекти на Захід», – так через багато років пояснив своє рішення.

Їхали кількома підводами. У мемуарах Шкільника є чимало спогадів про той шлях. Зокрема: «Кілька разів ми бачили, як за нами гналися озброєні люди, але ми сильно приспішили їзду й вони не змогли нас наздогнати». Німецька капітуляція застала родину біля баварського містечка Вассербурґ. Там, у серпні 1945 року, у Михайла й Марії народилася третя дочка – Анастасія.

Тут знову знадобився фах правника. Коли в цьому місті врятовані польські робітники, яких вивезли на роботу до Німеччини, почали грабувати і вбивати місцевих німців, в’язниці швидко переповнилися злочинцями. Дізнавшись про Михайлову суддівську професію, його попросили про допомогу у слуханнях заарештованих. За це надали п’ятикімнатне помешкання для родини.Небавом, коли почали організовувати табори для переміщених осіб, Михайло Шкільник почав об’їжджати українські табори переміщених осіб з юридичними консультаціями. Якщо було потрібно, допомагав адвокатом у судах. Аж поки родич із Канади не надіслав йому запрошення для приїзду.

Так у вересні 1948 року Михайло Шкільник таки поїхав на край світу, як йому мріялося в дитинстві. Ще й забрав зі собою дружину й чотирьох дітей. Осіли Шкільники у Вінніпезі.

Зважаючи на поважний вік, заняття, яке б відповідало Михайловому фаху, у Канаді він вже не знайшов. Відкрив невелику споживчу крамницю. Хоча ця робота була дуже немилою для нього, але понад усе хотів дати дітям якомога кращу освіту. Це вдалося: син Володимир став лікарем, а наймолодша дочка Анастасія –антропологинею .

Отець Богдан Прах, попередній ректор УКУ, у передмові до книжки спогадів Михайла Шкільника написав: «Крізь спомини наскрізною ниткою проходить почуття поваги й любові до євреїв та поляків, як наших найближчих сусідів, яким судилося спільно з українцями долати тяжкі історичні випробування, зберігаючи в них свою гідність і свою відданість загальнолюдським цінностям».Михайло Шкільник – приклад гідности, благородности й лідерства, приклад тих чеснот, яких упродовж минулого століття українців намагалися позбавити. Для підприємця та власника мистецької галереї Iconart у Львові Костянтина Шумського, бабуся якого була Михайловою сестрою, Шкільник є зразком дієвости й інтелігентности.

Пан Костянтин каже: «У радянські часи в родині мало говорили про нього. Коли ж дізнався про Михайла Шкільника, то був вражений і гордий. Це людина, яка ніколи не втрачала внутрішнього стержня, залишаючись шляхетним у найскладніші моменти. В нього була внутрішня потреба до справедливости. І він не йшов на компроміси. Ні тоді, коли працював суддею і на нього тиснула польська влада; ні тоді, коли, ризикуючи життям, рятував євреїв. Схоже, що він не міг діяти інакше».

У 1960 роках Михайло Шкільник очолив Товариство українських правників Канади. Помер 1972 року в Торонто, залишивши своїй сім’ї такий заповіт: «Бажаю, щоб ви знали, що віра і молитва спасали моє життя багато разів. І що моя перша заповідь, за якою я жив, – це Бог і Україна. Маю в Бозі надію, що діти мої будуть жити у згоді і любові, одне другому будуть допомагати, триматися будуть кріпко своєї віри й обряду. І працювати на користь свого народу, поскільки можливо – на своїх рідних землях. Про те прошу всемогучого Бога, якому поручаю всю свою родину і всіх своїх дітей».

У пам’ять про свого батька Анастасія Шкільник 2010 року заснувала щорічну премію «Світло справедливості», яку вручають під егідою Українського католицького університету моральним і духовним лідерам сучасної України.