Назад
Як українські підприємці відновлюють справу і гуртують громади
Фенікси прифронтових територій
Григорій Ткаченко | Ніка Лозовська
Вони живуть у протилежних кінцях України, але мають багато спільного: відданість обраній справі, турботу про спільноту і любов до свого. Григорій Ткаченко – власник господарства «Напорівське», що на Чернігівщині, Ніка Лозовська – співвласниця одеського ресторану Dizyngoff, шеф-кухарка.

Обоє – лауреати нагороди «Світло Справедливості», вручення якої відбулося у грудні 2024-го в Центрі Шептицького. Премією щороку з 2010-го відзначають представників різних сфер за моральне та духовне лідерство, які мають визначний вплив в Україні.

Для капітули премії цьогоріч було важливо відзначити підприємців, які працюють на прифронтових територіях і стали символом стійкості громад.
Фермер за покликом роду
Фермерське господарство «Напорівське» працює у селі Лукашівка, неподалік обласного центру. Воно важливе не лише для села, а й для всієї громади – тут є робота, виробництво, рух.

Свою справу 57-річний Григорій Ткаченко називає покликом душі, згадує, що змалечку любив фермерство, як і попередні покоління його родини з обох боків. У 1930-ті багатьох предків фермера розкуркулили і вислали у найвіддаленіші куточки тодішнього Союзу. Проте бажання праці на землі і свободи перейшло до нащадків.
Григорій Ткаченко, 2024 рік
Фото: facebook.com/tkachenkogregory
– Навіть у радянський час, коли приватна власність не віталась, батьки тримали трьох корів. Під час навчання я мріяв, що у мене буде 7-10 корів, до гектара землі. А сталося 1,5 тис. гектарів, 400 корів, виробництво набілу і сиру, у планах – виробництво м’яса і ковбаси, – розповідає Григорій Ткаченко.
Сироварня і думки про м’ясний цех з’явилися після того, як ферма і село пережили бої з російською армією, окупацію і майже повне знищення. Лише прямі і пораховані збитки «Напорівського» у квітні 2022 року експертиза оцінила у 42,5 млн грн – загинуло багато тварин, була розбита або вкрадена майже уся техніка, зруйновані споруди.
Перший пункт незламності
«Напорівське» стало одним із перших пунктів незламності в Україні – 24 лютого 2022 року, коли влада ще не придумала такий термін.

Оскільки Лукашівка розташована неподалік Чернігова, але трохи осторонь від головних доріг, село було переповнене людьми, які виїжджали з міста. Адміністрація ферми повідомила у соцмережах, що тут можна безкоштовно отримати молоко, м’ясо, картоплю, зарядити гаджети і дізнатися найсвіжіші новини. На фермі збиралися сотні людей. У будинку Григорія Ткаченка жили 22 людини. Також селяни і ферма підтримували українських військових, які були тут з першого дня – їжею, теплим одягом, ремонтом і охороною техніки.

Молодший син фермера і його зять пішли в ЗСУ і тероборону, старший син та інший зять – взяли під опіку їхні сім’ї. Григорій Ткаченко займався фермою – тут щодня надоювали три тонни молока, 500 літрів з яких роздавали у сусідніх селах, решту – різними шляхами передавали в лікарні, геріатричний пансіонат і подібні установи заблокованого росіянами Чернігова.
Ферма Григорія Ткаченка після російської окупації, 2022 рік
Фото: facebook.com/tkachenkogregory
– На таких запасах ми могли би триматися довго, але сили були нерівні. Бої за Лукашівку тривали три дні. Загинули 16 військових, 11 цивільних, серед яких, на жаль, двоє дітей. Ферма зазнала масового обстрілу – близько 60 снарядів, але з людей на підприємстві ніхто не загинув, думаю, допомогли навчання й організація, – розповідає Григорій Ткаченко.

Сироварня і думки про м’ясний цех з’явилися після того, як ферма і село пережили бої з російською армією, окупацію і майже повне знищення. Лише прямі і пораховані збитки «Напорівського» у квітні 2022 року експертиза оцінила у 42,5 млн грн – загинуло багато тварин, була розбита або вкрадена майже уся техніка, зруйновані споруди.
– Це як бій під Крутами, що дав Києву час, – проводить паралель Григорій Ткаченко.
Під час окупації на фермі загинуло багато тварин, а будівлі були зруйновані, 2022 рік
Фото надав Григорій Ткаченко
Коли росіяни вже заходили в село, люди попередили фермера, що його можуть шукати, тому чоловікові довелося виїхати. Ці три тижні Григорій Ткаченко називає вигнанням.

– Коли село звільнили, я повернувся і прийшов на своє господарство. Від побаченого – не міг відійти тиждень: ще диміли згарища, всюди – трупи тварин, гори розбитої техніки, залишки снарядів, що не вибухнули. Спочатку думав все лишити, як є – продати, що вціліло, щоб зібрати якісь гроші. Але коли прийшов до тями, то зрозумів, що до складної економічної і соціальної ситуації може додатися ще й епізоотична – мертві тварини лежали тижнями, їх їли ворони, смерділо, – згадує фермер.

Необхідність запобігти епідемії спонукала взятися до прибирання і рухатися далі, від ферми – до сільських вулиць і громади.

– Я зібрав колектив і сказав, що не знаю, що на нас чекає, тому я не буду тримати їх, якщо у них є кращий вибір. Але всі залишилися і ми по-трохи відновили господарство. Зараз багато хто не вірить, що тут були воєнні дії, – говорить Григорій Ткаченко й додає, що зі 150 хат були знищені 42, а 27 – наполовину зруйновані.
Віра та економіка поруч
Григорій Ткаченко вважає, що зараз найважливіше – це військова, продовольча й енергетична безпека. Тож ферма продовжує підтримувати ЗСУ, виготовляє продукцію, відкрила цех з виробництва паливних пелет, якими забезпечує свої потреби.
Григорій Ткаченко біля знищеної техніки окупантів, 2022 рік
Фото: facebook.com/tkachenkogregory
– Живемо, працюємо, дбаємо про себе і сім’ї, про село, громаду, а насамперед – про українську армію. Після деокупації люди були нажахані і близько 60% – виїхали. Зараз майже всі повернулися додому. Я дякую мешканцям нашого села за фізичну і моральну підтримку, вони підштовхували мене в правильному керунку і додавали сил, – каже фермер.

На жаль, під час боїв була зруйнована місцева Вознесенська церква, пам’ятка архітектури. Григорій Ткаченко загорівся ідеєю відреставрувати її, проте наразі це неможливо – через охоронний статус і потрібну на роботи суму грошей. Тоді фермер вклав гроші в будівництво невеликої нової церкви поруч. А ще – зорганізував громаду села перейти до Православної церкви України. Це сталося ще у 2022 році.
– Економіка – це добре, але людина ніколи не буде багата, якщо поряд не буде йти духовність. Поряд з економікою має бути віра – в Бога, в майбутнє, в Україну, в сім'ю, в ЗСУ. Просто віра. З вірою ми переможемо. А зневіра – страшна річ, – підсумовує Григорій Ткаченко.
Фото агенції Reuters, на якому мешканці Лукашівки освячують великодні кошики біля зруйнованої росіянами Вознесенської церкви
Темні часи
Ресторан Dizyngoff – у самому центрі Одеси, на Європейській площі. Здавалося б, справи у нього мали йти чудово. До того ж, його співзасновниця опанувала кулінарне мистецтво у найкращих професійних школах Європи.

Проте ще в 2021 році, коли країною ширилися чутки про наближення великої війни, кількість гостей поступово зменшувалась. Люди заощаджували гроші, намагалися зрозуміти, що робити, були в пригніченому стані, згадує співвласниця і шеф-кухарка ресторану 33-річна Ніка Лозовська.

Після повномасштабного вторгнення центр Одеси тривалий час був перекритим, і Ніка та її команда просто не мали доступу до ресторану. Потрапити в свій заклад команда змогла лише в липні. Але і тоді було не радісно: поряд – блокпост, у місті вечорами не вмикають світло, навколо – перекриті дороги.
Ніка Лозовська
Фото: facebook.com/nika.lozovskaya
– Ми були в центрі, а опинилися на краю світу. Ресторан – це місце, де люди хочуть бодай на короткий час повернутися до нормальної реальності, згадати, як було до війни, чи уявити, як буде після, а темрява і блокпости цьому аж ніяк не сприяють, – ділиться Ніка Лозовська.
У літній період вдалося поставити лише п’ять маленьких столиків і до мінімуму скоротити меню. Крім того, у перший день роботи в Одеський порт, що зовсім поруч, вдарили дві ракети «Калібр» – так Росія відзначила початок дії зернової угоди.

Восени, після російських атак на енергетичну інфраструктуру України, в Одесі стали надовго вимикати електроенергію. Грошей на потужний генератор ресторан не мав. Позичати – не було сенсу, адже відвідувачів майже не було. Готували їжу, коли було світло, або ж використовували горілки. Коли світла не було, команда робила окопні свічки для військових – іти додому теж не було сенсу.
– Це нас відволікало і тримало. Я вважаю, що коли не можеш дати собі раду, то подумай, – ти точно можеш зробити щось для іншого, – ділиться Ніка Лозовська.
Ресторан Dizyngoff до повномасштабного вторгнення
Фото: facebook.com/nika.lozovskaya
Часом в ресторан приходили постійні гості, які терпляче чекали, поки кухарям вдасться приготувати страву. А іноді ресторан відчинявся лише на два дні в тиждень. Продукти часто псувалися, їх доводилося викидати. Було, що Ніка Лозовська готувала вдома – там є газ, а друзі допомагали принести каструлі зі стравами в ресторан.

– Чесно кажучи, я не знаю, як ми пережили зиму. Щось робили, але дуже нелогічно. Часто були важкі думки про те, що робити – або десь брати гроші і вливати їх в ресторан, або сказати людям, щоб шукали собі іншу роботу. У більших ресторанах, які могли собі дозволити, були світло, тепло, музика, а в нас навіть інтернету не було. Люди не хотіли йти до нас, мені б і самій не хотілося сидіти в темряві і холоді, – згадує підприємиця.
Робити у своє задоволення
Вже навесні її команда інтуїтивно ухвалила рішення – не ускладнювати, робити просте і те, що приносить задоволення їм самим. А ще допомогла озвучена подругою думка, з якою Ніка ділилилася переживаннями: коли закінчиться війна, Dizyngoff буде рестораном, що пережив війну. Ніка Лозовська прийняла цей виклик.

– Та страшна зима навчила нас кайфувати і бути вдячними – адже у нас є місце, де ми можемо не лише втілювати свої ідеї, бути креативними, а ще й розважатись і виконувати соціальну роль, поширювати свої думки, адже ресторан – публічне місце зі своєю аудиторією. Після тієї зими у нас був найуспішніший рік за 9 років історії ресторану, – говорить шеф-кухарка.
Ресторан Dizyngoff налагодив роботу під час відімкнень світла
Фото: facebook.com/nika.lozovskaya
У ресторані Dizyngoff проводили заходи для збору грошей – для армії, для переселенців, для постраждалих від підриву Каховської ГЕС, на тактичну медицину тощо. Щоб допомога потребуючим була безстроковою, в меню закладу ввели не притаманні для нього страви – вареники і борщ. Половину грошей за них перераховують на волонтерські ініціативи і в благодійні фонди.
Великий запас сил
Ніка Лозовська і команда Dizyngoff започаткували ініціативу «Пробудження». Це була вечеря з п’ятьма запрошеними шеф-кухарями й аукціоном, яку організували повністю за допомогою друзів і спонсорів – вони оплатили продукти, розробили дизайн, поліграфію тощо. Мета – закупівля тактичної медицини, передусім якісних турнікетів. На вечерю прийшли близько 70 гостей, вдалося зібрати 20 тисяч доларів.

– До війни я дуже любила організовувати заходи, все продумувати, розробляти унікальне меню – це те, для чого я обрала свою професію. Тому цей захід став натхненним викликом. Ми хочемо, щоб інші заклади перейняли від нас естафету «Пробудження», – каже шеф-кухарка.

Цьогорічна зима в Одесі, говорить Ніка Лозовська, знову сумна, холодна і з відключеннями світла. Іноді люди не приходять, а часом, навпаки, вирішують сміятися і пити вино в улюбленому ресторані, тому що сьогодні російська ракета влучила не в їхній будинок.

Війна навчила відрізняти важливе від неважливого, розставляти пріоритети. Коли немає вибору, то просто продовжуй робити свою справу, бо є, що є, додає вона.
Ніка Лозовська, 2024
Фото: facebook.com/nika.lozovskaya
– Зараз я зовсім інша рестораторка, інша шеф-кухарка, ніж до лютого 2022 року. Я стала кращою керівницею. Звісно, я би радше обрала, щоб не було війни, але маємо, що маємо, і робимо максимум. Поки ми можемо підтримати когось – це значить, що у нас ще дуже і дуже великий запас сил, – підсумовує Ніка Лозовська.
Покликання служити
Григорій Ткаченко і Ніка Лозовська кажуть, що відзначення нагородою «Світло справедливості» додало їм сил і наснаги рухатися далі, а ще – сповнило вдячністю.

– Ми знаємо, які є виклики у нашій роботі, звикли їх долати, для нас це нормально. Але коли твою роботу визнають поза професійною спільнотою, широким колом – це неймовірно приємно, – ділиться Ніка Лозовська.

– Служіння – це не лише робота чи зусилля. Це покликання. Бути світлом для інших означає дарувати надію, підтримку і віру в майбутнє, – говорить владика Борис Ґудзяк, митрополит Філадельфійський, співзасновник нагороди, президент УКУ.

Діяльність цьогорічних лауреатів демонструє, як моральне лідерство та відданість своїй громаді здатні змінювати реальність навіть у найскладніших умовах.
Григорій Ткаченко та Ніка Лозовська
Світло
Справедливості
Нагорода «Світло Справедливості» заснована 2010 року канадійкою українського походження Анастасією Шкільник (померла у 2014 році) та владикою Борисом Ґудзяком, митрополитом Української греко-католицької церкви, головою Філадельфійської архиєпархії УГКЦ у США, президентом УКУ. Нагорода заснована на честь батька Анастасії Михайла Шкільника – юриста, громадського і політичного діяча часів визвольного руху в Україні 1917–1920 років. Сталий фонд створила та адмініструє Українська католицька освітня фундація у Канаді.

Організатором Церемонії вручення нагороди «Світло Справедливості» є Інститут лідерства та управління УКУ.
Текст:
ОЛЕКСАНДРА БОДНЯК
Дизайн та розробка:
shum.design
Михайло Шкільник | Натхненник премії
про премію
Нагороду вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.
Борис Ґудзяк | Засновник премії
Григорій Ткаченко і Ніка Лозовська | Лауреати 2024
Катерина Прокопенко й Аліна Михайлова | Лауреати 2023
Леонід Фінберг | Лауреат 2018
Євген Сверстюк | Лауреат 2010