Перші спогади: мами часто немає – вона в лікарні, і Катерина шукає її у кімнатах, питає тата. Коли дівчинці виповнилося шість, мама померла.

Діти часто й образливо нагадували їй про смерть рідної людини, казали, що Катерина якась не така. Тому дівчинка хотіла стати сильнішою, особливо фізично. Сила фізична гартує характер та волю. Тато дивився з Катериною багато фільмів: про звитяжні бої і подвиги, про лицарів і супергероїв. Про тих, хто захищав людей, народи чи й увесь всесвіт від зла. Дівчинка теж хотіла бути тією, хто бореться зі злом та несправедливістю:

– Образи цих героїв від дитинства зі мною, вони надихали мене завжди залишатися на боці добра.

Катерині не сиділося лише за партою, тож бабуся віддала її у всі можливі секції. Особливо вона любила тхеквондо. Спершу хотіла навчитися захищатись від тих, хто її ображав, а згодом через мистецтво боротьби почала двобій із власною внутрішньою драмою.

– Ця зовнішня сила, яку я здобувала, дала мені і внутрішню силу. Спорт до сьогодні є моїм стабілізатором. Мені не треба психолога, поки я можу бігти та плисти, – каже вона. Окрім спорту, Катерина почала малювати, як тато і мама. Втім у художній школі вчителька була нею незадоволена, бо Катерина малювала щось своє, коли перед учнями клали яблуко чи ставили чашку. Але це не завадило дівчині стати ілюстраторкою.

На Майдан вона прийшла разом із групою студентів після того, як 30 листопада «Беркут» розігнав протестувальників:

– Мене вразило, що можна отак прийти й побити беззбройних людей, незахищених, коли сам у повному екіпіруванні. Система вирішила показати свою силу, але там і не було сили – самі м’язи, зброя й батоги. Люди йшли захищатися. Ми допомагали, як могли.

Тими днями Катерина познайомилася з багатьма молодими людьми, які, зрештою, ставали активістами, добровольцями, майбутніми госпітальєрками й азовцями. Але Дениса Прокопенка, майбутнього командира полку «Азов», вона зустріла не там і не тоді. Вони познайомилися через рік після початку війни. Спершу Катерина не знала, що він військовий, командир роти в «Азові». А коли дізналася, то ще більше заповажала. Вони зійшлися світами та поглядами. І їй дуже закарбувалося в пам’яті його обличчя. Профіль героя, як вона каже, точно такий, як з фільмів, на яких вона виросла.

Маріупольський гарнізон тримав оборону три місяці.

– Життя змінилося, – пригадує жінка. – Ми вже були дружинами оборонців Маріуполя. Я стала дружиною командира. Ми збирали за списком все необхідне, щоб гвинтокрилами доставити це в Маріуполь. І ми знали, що в Маріуполі вже гинуть наші бійці. Ми не спали й думали лише про те, як врятувати хлопців.

Коли українці раділи звільненню Чернігівщини та Київщини, 15 квітня сили «Азову» й суміжних підрозділів морської піхоти здійснили прорив на металургійний комбінат «Азовсталь».

– Україна тоді втратила славетних воїнів, деякі досі в списках безвісти зниклих. Дуже страшно розуміти, що немає жодної можливості вивезти поранених та тіла загиблих. Найнестерпніше – відчуття безвиході, – згадує Катерина.

Тоді дружини захисників вирішили поїхати до Папи Римського просити про допомогу. Юлія Федосюк, Ганна Науменко, Ольга Андріанова та Катерина. Ще одна делегація жінок – три дружини й мати оборонців Маріуполя з «Азову», прикордонників та 36-ї бригади морської піхоти – тими днями поїхала до Туреччини, щоби просити президента Ердогана долучитися до порятунку військових. Інші продовжували виходити на мітинги в Україні та світі.

У Римі на них вже чекали сотні журналістів. Дівчата ніколи до того не давали інтерв’ю. Водночас їм довелося спілкуватися з журналістами, які запитували про неонацистів. І хоч українки вже були знесиленими від таких запитань, однак скрупульозно і вперто розвінчували кожен міт, який вигадали росіяни.

Папа довго не міг зустрітися з жінками, бо хворів. Врешті на відкритій церемонії черга дійшла до Катерини з Юлією Федосюк. Хоч у Понтифіка боліли коліна, побачивши жінок, він встав і вийшов їм на зустріч.

– Ми благали його врятувати захисників. Поїхати делегацією до Запоріжжя чи Маріуполя. Він сказав, що це можливо. Я не тямила себе від радості, тієї миті з’явилося надія, – Катерина хитає головою, бо все склалося геть не так.

Тими днями дівчата зрозуміли, що вони мають за будь-яку ціну привернути увагу світу й навіть своєї країни до звільнення і порятунку маріупольського гарнізону. Так почала формуватися організація, яка зрештою стала Асоціацією родин захисників «Азовсталі».

Катерина з дівчатами саме давали ще одне інтерв’ю, коли дізналися, що Денис Прокопенко вийшов з відеозверненням. Вісімдесят два дні вони обороняли Маріуполь й отримали наказ від вищого командування зберегти життя оборонців. Йшлося про вихід у полон.

Катерина з посестрамиа не знали про політичні домовленості. Але знали, що може чекати на українських військових у Росії: катування, знущання й позасудові страти. За виходом азовців тоді спостерігали всі:

Дружини захисників деякий час зберігали режим тиші, щоби не нашкодити військовим. Про те, де чоловіки, вони могли дізнатися хіба що з російських пропагандистських каналів. Але теракт росіян проти ночі 29 липня 2022 року в Оленівці, куди спеціально перемістили азовців, усе змінив. Відтоді їхні дружини та мами почали виходити й добиватися до міжнародної спільноти, буквально кричати про жахливу страту, організаторів якої мусять покарати, а поранених та жінок – негайно евакуювати до України. Розуміння, що кров воїнів на руках міжнародних організацій, які нічого не вдіяли, не давало заснути.

До того як Катерининого чоловіка та інших командирів перевезли до Туреччини, а потім повернули в Україну, вона розуміла, що може статися і так, що не побачить Дениса наступні 15 років чи й більше. Пожиттєвим терміном росіяни погрожували командирам полку.