«Я просто жив, пливучи за течією, а наше суспільство, як тоді здавалося, атомізовувалось і розпадалось, падало у величезну прірву, збільшувалась соціальна нерівність. Тоді я усвідомив, що ті, хто нічого не роблять, щоб це виправити, вони несуть свою частку відповідальності. Ця тема для мене ще тоді була важливою, тема відповідальності. Я зрозумів, що маю щось робити».
Максим долучився до альтернативно-студентської спілки «Пряма дія». Вони боролися за права студентів, організовували акції протесту — до прикладу, кампанію проти указу президента Кучми, який зобовʼязував студентів-бюджетників відпрацьовувати три роки там, куди скерує держава. Влаштовували пікети під Кабінетом Міністрів України, іншими органами влади. В результаті указу не скасували, але поклали під сукно.
У 1997 році політичні партії виходили на демонстрації, вимагаючи від уряду заплатити бюджетникам зароблене. Ліві пікетували у другій половині дня, праві — у першій. Максим і «Пряма дія» – ні з одними, ні з другими. Вони приходили з листівками, якими закликали бюджетників самоорганізуватися, створити незалежні профспілки, щоб вибороти свої права. Якось у другій половині дня міліція їх виловила, закинула в машини й порозвозила по відділках.
«А наступного дня влаштували суд. Начебто ми порушували правила проведення масових заходів. Це була неправда. Але весь суд був дуже специфічний. До зали суду не пускали нікого з родичів, більшість яких просто не знала, де їхні рідні, тому що про наше затримання не повідомляли. Нас завели до зали. Туди зайшов суддя, який почав з того, що сказав: “Ну що, будемо признаватися?” Я подумав, ти справді суддя? Він казав, що таких, як ми, вже 30 років судить. І подібне. Він не представився, нікого з нас не назвав. Але я відмовився підписувати протокол, де сам себе інкримінував. А виявилося, що хтось зі співробітників просто поставив якусь закарлючку на місці мого підпису. І коли суддя на це вказав, я сказав, що це не мій підпис. І на запитання, чи хочу ствердити, що протокол сфальсифіковано, я відповів, що нічого не хочу сказати, але з того, що він показує, це випливає. Він зазначив, що я “слішком розговорчівий”, щоб відвели мене в камеру. Мене забрали назад до РОВД, і вже там мені повідомили, що мене за рішенням суду заарештовували на кілька діб».
То був його перший досвід перебування в неволі, в ізоляторі тимчасового тримання. І це стало поштовхом до того, що потім він стане правозахисником. Максим зрозумів, що люди мало знають законодавство і свої права. Що його звинуватили за Кодексом України про адміністративні правопорушення, але він не знав, що в ньому написано. Він не знав, чи дійсно щось порушив. Відтак вивчав кодекси, а «Пряма дія» великим накладом випустила памʼятку про те, за якими статтями можуть засудити протестувальника і які він має права. Памʼятка стала популярною, та Максим Буткевич ще тоді не знав, що те, що він зробив, це і є правозахисна діяльність.
