Назад
Космос і Бог
Максима
Буткевича
Року 1938 у підвалі Полтавського НКВС розстріляли «ворога народу» — він «зізнався» у тому, що працював на підпільну антирадянську мережу.

У 2022 році в Луганській області росіяни схопили українського військовослужбовця.


Звинуватили його в жорстокому поводженні з цивільним населенням, у застосуванні у збройному конфлікті заборонених методів, у замасі на вбивство двох осіб. Під тортурами військовий «зізнався» у «злочинах». У березні 2023-го російський суд засудив його до 13 років увʼязнення.

Вʼязнем сучасного російського тоталітарного режиму був нині звільнений з полону військовий і правозахисник Максим Буткевич.

«Ворогом народу», якого той самий режим розстріляв за 84 роки до затримання Буткевича, був його прадід Євген.
Молода вчителька проводила свій перший урок у своєму першому класі. Урок миру. Розповідала про те, у якій прекрасній державі вони живуть, і як добре Радянський Союз дбає про дітей. Далі ознайомлювала першачків зі шкільними правилами — коли хочеш щось сказати чи запитати, піднімай руку. На календарі – 1 вересня 1983 року.

Хлопчик із великими сіро-блакитними очима вгору тягнув руку. Вчителька запитала:
— Як тебе звати?
— Максим,
— відповів малий.
— Які в тебе питання?
— Чому коли ракета злітає, то випускає дим і вогонь, вона за рахунок цього летить? — спантеличив першачок учительку.

Після короткої павзи вона пояснила, що очікувала на запитання, які стосуються школи. Але його таке не цікавило. Він хотів знати, чому упродовж багатьох років Ірак воює з Іраном? За що воює? Чому люди з кошиками збираються біля церкви, по що вони туди йдуть? Чому школа, у якій він навчається, українська, але на паралелі з чотирьох перших класів у трьох, і в його також, навчання російською. Він мав дуже багато запитань до вчительки. Він докучав їй на перервах і на уроках, але відповідей не отримував.

Школа № 36 у Голосіївському районі Києва, у якій відбувався той Урок миру, і сьогодні приймає першачків. Заклад названий на честь ученого в галузі ракетобудування та космонавтики Сергія Корольова, має музей космонавтики і хвалиться тим, що тут побували різні видатні люди з космічної галузі, як-от Герман Титов, дублер Юрія Гагаріна.

І нема жодної інформації на шкільному сайті про хлопчика-першачка, який 1983-го цікавився ракетою на Уроці миру. А хлопчик, до речі, став космонавтом, хоча освоїв інший Космос.
«Мій космос уже тут. Це — всі ті люди, яких я зустрічаю. І щоби побачити Землю без кордонів, мені не треба високо підійматися».
Так уже дорослий чоловік через 32 роки написав в есеї «Я — Космонавт». На той момент він уже був журналістом і правозахисником. Ще не військовим, не ветераном, не військовополоненим і не звільненим із російського полону.

Від часу написання есею у житті Максима Буткевича багато чого змінилося. У перший день повномасштабного вторгнення він став військовим. Захищав Київ. У червні 2022 року вже як командир взводу виконував бойове завдання на Луганщині й там потрапив у російський полон. У березні 2023 року так званий суд на окупованій Луганщині виніс йому вирок — 13 років увʼязнення. У жовтні 2024 року Максима Буткевича було звільнено.

У Києві дуже морозно й темно. Ми сидимо на цокольному поверсі Українського дому. За кілька хвилин до зустрічі сирена сповістила про загрозу атакування шахедів і сюди прийшло чимало людей, щоб сховатися. Максим має втомлений вигляд, адже відколи його звільнили з полону, він постійно їздить за кордон і нагадує світові про українських полонених. Більшість тих, хто сидів із ним, досі в полоні, тому Максим відчуває відповідальність перед ними й не може дозволити собі відпочивати.
УЧЕНЬ-РЕВОЛЮЦІОНЕР
Він був дитиною, яка багато читала і ставила чимало запитань.

Автобус був переповнений людьми. Максим звернувся до мами: «Нам у школі розповідали, що за Російської імперії робітники дуже погано жили, а потім вони організували партію більшовиків, революцію, і все стало чудово. А також нам розповідали, що в Америці робітники живуть дуже погано. То чому вони тоді не влаштують революції, не почнуть жити добре?»ї

Половина автобуса нашорошила вуха — що ж відповість жінка синові? Вона вивела його на наступній зупинці і сказала: «Підростеш і зрозумієш».

У 12 років Максим спитав маму, що означає слово «онанізм». Жінка збентежилася — звідки ти його взяв? З «Колимських оповідань». Оповідання і нариси Варлама Шаламова про жахливі умови життя вʼязнів ГУЛАГу на Колимі, що їх опублікували в журналі «Новий світ», чи не зарано для його віку? Мама була вражена: «Ти читаєш «Колимські оповідання» і як тобі?» Він відповів: «Страшно. Дуже страшно, але й дуже цікаво. Це важливо».

Максим ріс серед книжок і журналів. Мама працювала в бібліотеці, і там він проводив багато часу. В їхній комунальній квартирі вся стіна була закладена книжками, без поділу на дитячі й дорослі, він читав усе з трьох років. Книжки — найкращі подарунки. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського — на Новий рік. «Космонавтика СССР» — ще на якесь свято.
«Я був малий. Ми з мамою зайшли до книгарні в букіністичний відділ. І там стояв величезний, дуже красивий альбом, дуже гарно виданий, “Космонавтика СССР”.

Я вже тоді був захоплений космосом, мене цікавила ця тема. І це був букіністичний відділ, це було дороге видання, тим паче в букіністів. Воно коштувало, мабуть, більшу частину місячної зарплатні моєї мами. І ця книжка раптом стала мені дуже потрібна. Я там вимагав ознайомитися з тим, що в ній було. Не в той момент, але пізніше, на якесь свято, батьки мені подарували її.

Це було не про річ, яку можна мати, а про якісь нові обрії, які мені відкривалися».
Мама Євгенія скеровувала сина «в лірику». Тато Олександр, науковий співробітник Інституту електродинаміки, заохочував сина до технічних наук, вони йому легко давалися.

Максим не просто мріяв стати космонавтом. Він відвідував з’їзди, які організовували шкільні музеї космонавтики, долучився до створення такого в його школі, зустрічався з космонавтами, вивчав фізичні основи космонавтики, формули Ціолковського.

Однак підвело серце. Максим був хворобливою дитиною і в якийсь момент зрозумів, що в космонавти – не з його здоровʼям. Тож став шукати нові обрії, яким можна так само самовіддано посвятитися. У другій половині 1980-х почалися перебудовні процеси, відкривали засекречені історичні факти, зʼявлялися опозиційні рухи, і він, ще дитиною, з головою поринув туди.

«Я побачив, що це теж космос, тільки інший космос, але він не менш захопливий, не менш різноманітний, не менш цікавий. Я поринув у нього з головою. У 1990 році я доєднався до руху за незалежність України. Мені якраз тоді було 12–13 років. Мав 13 — коли тривала Революція на граніті. Я вже досить активно брав участь у різних ініціативах, долучився до Спілки незалежної української молоді. Мене спершу не хотіли приймати, тому що за статутом членом організації могла бути людина не молодша за 14 років. Але потім, як під час Революції на граніті, я був одним із тих, хто фактично організував протест у нашій школі. Наприкінці студентського голодування я виступив на мітингу».
13-річний Максим виступає на мітингу у Києві, 1990 рік
Стопкадр відео
Кадри того виступу збереглися. Жовтневий день 1990 року. Жовтнева площа, нині майдан Незалежности. Центр Києва. На вулиці досить тепло й сонячно. Хлопчик у світлій сорочці, в темному піджаку з наплічником стоїть перед мікрофоном. Схоже, він прийшов сюди після уроків. Хвилюється. Це його перший виступ на широкий загал. Він хоче донести, що учні його школи солідарні зі студентами, які голодують на площі. Влітку йому виповнилося 13 — вік не для революцій. Та його промова геть недитяча. Він усвідомлював більше, ніж багато дорослих громадян Радянського Союзу.
«Ми всі розуміємо, що це тільки початок боротьби. І ми будемо боротись і далі. Тому я хочу закликати всі школи, які ще не приєднались до нас, підтримати студентський рух і рух за незалежність України. І я хочу сказати, що ми вас підтримували, підтримуємо і будемо підтримувати. Слава Україні!»
Рік 1995. Влада не дозволила поховати патріарха Володимира на території Софійського собору, прихильники похоронили його просто в асфальті під парканом Святої Софії. Почалися сутички з правоохоронцями. На Софійській площі виросло наметове містечко, протестувальники оголосили боротьбу за Українську автокефальну церкву, деякі почали голодування. Акція тривала від липня до пізньої осени.

В один із днів Євгенія Буткевич знайшла у своєму гаманці записку. Від сина. Він повідомив, що їде до Софії, щоб доєднатися до протестувальників. Ввечері вона приїхала по нього.
«У наметовому містечку голодувальників не було місць, ну і я був у Києві, тому, власне кажучи, ночував вдома. Але вранці повертався і голодував. Це тривало недовго, після цього я захворів, але для мене було важливо долучитися. А для батьків, звісно, це був удар. Я продемонстрував те, що з величезною ймовірністю в якихось важливих для мене питаннях не питатиму дозволу, а просто робитиму і ставитиму перед фактом».
АТЕЇСТ, АГНОСТИК, майже СЕМІНАРИСТ
Ія Опанасівна, дуже інтелігентна жінка. Підтримувала ініціативи догляду за ветеранами, допомагала маломобільним людям. Вчителька, музикантка, громадська активістка, лекторка «Наукового атеїзму» товариства «Знання». І Максимова бабуся по мамі.
«Вона більшість свого життя була войовничою атеїсткою і нищівно критикувала і Церкву, і будь-які організовані форми релігії. Взагалі вважала, що віра в Бога не має під собою жодних підстав, що її використовують експлуататорські класи. Це типовий радянський наратив. Насправді мене ще дитиною цікавили ці питання».
Максим почав читати бабусині книжки. Наприклад, «Настільну книжку атеїста», де змальовано різні релігії, пояснено відмінності між ними, потрактовано тексти та суперечності з Біблії. Він знав багато цих розбіжностей, міг їх пояснити. Але одного дня замислився про те, що не читав оригіналу.

«Тривалий час я був у санаторії, у Ворзелі. В одній з лікувальних змін зі мною в палаті був хлопчик із протестантської родини, можливо, я помиляюсь, але, здається, син пастора. Ми іноді говорили про віру, про релігію, я йому пояснював зі своєї точки зору, він дуже м’яко й терпляче це вислуховував. Це, думаю, була одна зі сходинок, коли я зрозумів, що мені треба прочитати текст перед тим, як казати, які в ньому є суперечності. Пізніше, влітку того самого року, я опинився в іншому санаторії, де був Новий Завіт, один примірник у читальному залі бібліотеки, який не можна було брати з собою, треба було приходити туди, сидіти й читати там. Я приходив, сідав і читав. Прочитав там його повністю».

То був час трансформації – від атеїста до агностика, коли він зізнався, що не може стверджувати, що Бога нема, бо він цього не знає. Віра з’являлася поступово, а потім він прийшов до церкви
«Я охрестився у своєї другої бабусі в Черкаській області, у батькової мами. Був на канікулах, підійшов до бабусі і сказав — ти тут знаєш священника, я хочу охреститись. Вона переконалася, що я серйозно, і тоді ми пішли до церкви разом, дізналися, що відбувається, що для цього треба. Вона не була оцерковлена, вона мала віру, але була дуже критично налаштована до церкви, до священників. Ну, така сільська критика. Але при тому віру вона зберігала, і для неї це було важливо. Так що ми разом прийшли, домовилися про все і я охрестився. На той момент я вже дуже багато речей робив самотужки, не питаючи батьків. Можливо, забагато».

Максим уже знав, що, заходячи до церкви, треба знімати шапку і вмів хреститися. Більше нічого. За глибшою інформацією і знаннями знову звернувся до книжок. Переконана атеїстка й лекторка наукового атеїзму бабуся Ія Опанасівна раптом виявила, що її онук, який подавав великі надії, «вдарився в релігію». Це був її педагогічний провал.

А Максим тим часом став паламарем у Покровській церкві на столичному Подолі. Співав у церковному хорі. А в останньому класі школи вибирав між філософським факультетом і семінарією.

«В семінарію я побоявся. Розумів, що це певна колія і певна інституція з достатньо суворими правилами. І піти в такому молодому віці туди – означає визначити своє життя вже в одному напрямі наперед і надовго. Я спитав свого духовного отця, як він думає, він викладав тоді в семінарії. Знав, що маю з послухом проблеми. Він сказав, що, можливо, тобі зарано робити такий вибір. Якщо тебе цікавить філософія, Церкві потрібні філософи. Якщо після закінчення філософського факультету в тебе все ще буде це бажання, тобі ніхто не заважатиме зробити це тоді, але поки що не роби поспішних виборів».
СТУДЕНТ-АНАРХІСТ
Середина 1990-х. Максим Буткевич — студент філософського факультету Університету Шевченка. «Досить темний час», економічно важкий, зарплату не платили місяцями. Зневіра та апатія.
«Я дійшов висновку, що якщо питаю, хто відповідальний за це, мені передусім треба ставити це питання людині, яку я щоранку бачив у дзеркалі, тому що я нічого не зробив для того, аби цього не було, я не піднявся і не сказав, що я проти, що щось не так».
«Я просто жив, пливучи за течією, а наше суспільство, як тоді здавалося, атомізовувалось і розпадалось, падало у величезну прірву, збільшувалась соціальна нерівність. Тоді я усвідомив, що ті, хто нічого не роблять, щоб це виправити, вони несуть свою частку відповідальності. Ця тема для мене ще тоді була важливою, тема відповідальності. Я зрозумів, що маю щось робити».

Максим долучився до альтернативно-студентської спілки «Пряма дія». Вони боролися за права студентів, організовували акції протесту — до прикладу, кампанію проти указу президента Кучми, який зобовʼязував студентів-бюджетників відпрацьовувати три роки там, куди скерує держава. Влаштовували пікети під Кабінетом Міністрів України, іншими органами влади. В результаті указу не скасували, але поклали під сукно.

У 1997 році політичні партії виходили на демонстрації, вимагаючи від уряду заплатити бюджетникам зароблене. Ліві пікетували у другій половині дня, праві — у першій. Максим і «Пряма дія» – ні з одними, ні з другими. Вони приходили з листівками, якими закликали бюджетників самоорганізуватися, створити незалежні профспілки, щоб вибороти свої права. Якось у другій половині дня міліція їх виловила, закинула в машини й порозвозила по відділках.

«А наступного дня влаштували суд. Начебто ми порушували правила проведення масових заходів. Це була неправда. Але весь суд був дуже специфічний. До зали суду не пускали нікого з родичів, більшість яких просто не знала, де їхні рідні, тому що про наше затримання не повідомляли. Нас завели до зали. Туди зайшов суддя, який почав з того, що сказав: “Ну що, будемо признаватися?” Я подумав, ти справді суддя? Він казав, що таких, як ми, вже 30 років судить. І подібне. Він не представився, нікого з нас не назвав. Але я відмовився підписувати протокол, де сам себе інкримінував. А виявилося, що хтось зі співробітників просто поставив якусь закарлючку на місці мого підпису. І коли суддя на це вказав, я сказав, що це не мій підпис. І на запитання, чи хочу ствердити, що протокол сфальсифіковано, я відповів, що нічого не хочу сказати, але з того, що він показує, це випливає. Він зазначив, що я “слішком розговорчівий”, щоб відвели мене в камеру. Мене забрали назад до РОВД, і вже там мені повідомили, що мене за рішенням суду заарештовували на кілька діб».

То був його перший досвід перебування в неволі, в ізоляторі тимчасового тримання. І це стало поштовхом до того, що потім він стане правозахисником. Максим зрозумів, що люди мало знають законодавство і свої права. Що його звинуватили за Кодексом України про адміністративні правопорушення, але він не знав, що в ньому написано. Він не знав, чи дійсно щось порушив. Відтак вивчав кодекси, а «Пряма дія» великим накладом випустила памʼятку про те, за якими статтями можуть засудити протестувальника і які він має права. Памʼятка стала популярною, та Максим Буткевич ще тоді не знав, що те, що він зробив, це і є правозахисна діяльність.
Максим Буткевич проводить пікет біля Верховного суду України, травень 2019 року
Фото: facebook.com/maksym.butkevych
Наступного року сталася інша історія. Активісти хотіли організувати пікет під час зустрічі делегації Європейського банку реконструкції і розвитку в Києві. Влада ж воліла, щоб усе обійшлося без жодних акцій. У студентів почалися проблеми. До університету навідався представник СБУ.

«Він дуже швидко перейшов до погроз. І цей тиск посилювався. Потім кількох людей заарештували й засудили за кілька днів до початку цієї зустрічі. Мені погрожували серед іншого і фізичними заходами впливу, побиттям і вбивством, чого тільки не було. І це якраз тоді, коли я дописував свій диплом. Тому мені довелося його писати на коліні, у не дуже хороших умовах. Але мені була дуже цікавою тема диплому. У результаті я його дописав і захистив. “Конструктивна утопія в сучасній критичній соціальній теорії”. Утопія. Мене цікавила утопія».

Диплом отримав, але до аспірантури через громадську активність його не взяли.
ЖУРНАЛІСТ, ПРАВОЗАХИСНИК
Наступного року після закінчення університету Максим потрапив на канал СТБ. Упродовж 10 років працював міжнародником. Його зацікавленість світом і тим, що робиться за межами власної країни, яка проявилася ще в першому класі, нарешті пригодилась. Англійську він знав — вивчив сам. Аналізувати масиви інформації і подавати їх у текстах вмів.

Після СТБ — «1 плюс 1», а далі — українська служба ВВС в Лондоні. Жив у Великій Британії упродовж трьох років. Там здобув магістерський ступінь із прикладної антропології. А 2006-го повернувся до України.
«На той момент я вже цікавився питаннями, пов’язаними зі свободою пересування, із правами людей, які були змушені покинути свої домівки і свої країни, з тематикою біженства, з темою кордонів. У лютому 2006 року я повернувся до України, приблизно в ті самі дні тодішня українська влада примусово повернула до Узбекистану 13 людей, громадян цієї країни, які шукали в Україні притулку. Це був скандал, тому що тоді ще була помаранчева влада, відносно нова, демократична, із прагненням дотримуватися прав людини і так далі. За міжнародним правилом Україна не могла цього вчинити, але вчинила. Ми з друзями, колегами, активістами зібралися, щоб влаштувати акцію протесту проти цього. І швидко зрозуміли, що потрібна не акція, а кампанія. Люди вислані, їх не повернеш, але треба зробити все, аби таке ніколи не повторилося».

Під час цієї кампанії Максим Буткевич розпочав співпрацю з різними правозахисними організаціями, ознайомився з Amnesty International в Україні й через пів року увійшов до Національного комітету Amnesty.

Біженці з Центральної Азії, передусім з Узбекистану, приходили на акції, а потім почали звертатися по правові консультації. Так виникла організація «Проєкт “Без кордонів”», далі — ГО Центр «Соціальна дія». Максим став її співкоординатором.


«Це вже така класична правозахисна робота, яка передусім була пов’язана з правами біженців і тих, хто шукає притулку в Україні. Але неможливо займатися цими темами, і раніше чи пізніше не зіткнутися з тематикою дискримінації, ксенофобії, расизму, тож протидія дискримінації стала другим основним напрямом.

Власне цим ми й займалися протягом наступних років, але мене вже цікавили й інші правозахисні питання. Свобода вільних зібрань, свобода вираження поглядів і свобода від катувань. Через кілька років було створено національний механізм, який мав запобігати катуванню та жорстокому поводженню, де представники і представниці правозахисних організацій разом з офісом омбудсмена відвідували місця позбавлення волі або місця несвободи й не лише місця позбавлення волі, тобто не вузьку пенітенціарну службу».
Максим Буткевич під час фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Подільську, 2016 рік
Фото: facebook.com/maksym.butkevych
У 2006 році в Росії відбувався саміт Великої вісімки. Максим взяв відпустку і поїхав туди як протестувальник. Його затримали, дали кілька діб адміністративного арешту й випровадили з території Російської Федерації.

«Я вдруге опинився в тюрмі, тоді в російській. Це було в Санкт-Петербурзі. До того ж вони знали, що я журналіст. Мав при собі міжнародну прескарту.Я виконував функції журналіста, тобто збирав і поширював інформацію. Не брав участі в якихось акціях. Але, звісно, на це ніхто не зважав.Уже тоді суди штампували вироки на статті, які були потрібні російській владі. І, оскаржуючи це рішення, у результаті ми дійшли до Європейського суду з прав людини. Через 12 років, 2019-го, суд ухвалив рішення у цій справі. Була «Справа Буткевич проти Росії», я виграв її».

У 2014 році, з початком війни, громадські організації, благодійні фонди й Офіс омбудсмена створили коаліцію «Ресурсний центр для вимушених переселенців». Максим став його координатором. Допомагали з розселенням, доставляли медичні препарати для людей з хронічними діагнозами і з паліативними станами.

Ще з однією ініціативою «Комітет солідарності з заручниками Кремля» Буткевич намагається зосереджувати увагу на українських полонених. Щоб про них не забували, постійно створюють інформаційні приводи, проводять заходи, медійні кампанії, контактують із родичами.
«Був такий момент, коли я збирався доєднатися до Збройних сил України, але мої колеги і друзі фактично мене переконали, сказавши, що ми не знаємо, який з тебе військовий, але знаємо, що ти класний на тому місці, де ти зараз, тебе буде дуже важко замінити.

А я знав, що як військовий, на той момент, я був ніякий. Я такий собі “класичний піджак”. Закінчив військову кафедру Університету Шевченка, коли навчався на філософському. Але це 1990-ті роки. Ніхто серйозно не ставився до того, що це колись буде потрібно. Наші викладачі на військовій кафедрі, почасти обґрунтовано, почасти — ні, до нас ставилися як до людей, які просто намагаються не служити строкову службу».
ВІЙСЬКОВИЙ
24 лютого 2022 року питання вибору вже не стояло. До того дня Максим уже мав спаковану тривожну валізку, яка би знадобилася на різні випадки — чи то виїзду з міста, чи то долучення до війська. До вечора він залагодив справи і подався до військкомату. «І це було якесь таке дуже природне рішення. Я для себе подумав, що тепер маю дати змогу своїм колегам робити їхню правозахисну роботу й маю долучитися до тих, хто захищає. Тим паче я був у Києві, бої вже точилися на околицях столиці, було зрозуміло, що треба або їхати, або битися. І я не мав бажання їхати, хотів захищати місто».

В армії Буткевич став «Мойсеєм», тобто «Мозесом». Так його нарік ротний після того, як Максим повів групу солдатів до медпункту, вони трохи заблукали і повернулися пізніше, ніж їх очікували. Ротний посміявся, що Максим був схожий на біблійного Мойсея, який 40 років водив ізраїльський народ пустелею. А позивний з ним так і залишився.
Лютий 2022 року
Фото: facebook.com/maksym.butkevych
Три з половиною місяці Буткевич воював у складі 210-го Окремого спеціального батальйону «Берлінго». Спочатку на Київщині – на Ірпінському напрямку. А в середині червня їх перекинули на схід — Максим керував взводом, який мав облаштувати пости в районі селища Мирна Долина на Луганщині та звідти спостерігати за пересуванням ворога.

Там «Мозес» разом із вісьмома бійцями потрапили в оточення. Їх накривали мінометами, вони були без звʼязку та води. Раптом спрацювала рація, і голос по той бік намагався вивести їх до своїх. Але привів до ворога — по той бік рації був український військовий, якого утримували росіяни.

21 червня 2022 року Максим Буткевич став військовополоненим.
ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИЙ
У камері Луганського СІЗО на 22 місця перебувало 23—24 людей. Тісно, можна лежати, сидіти і трохи ходити, якщо всі ляжуть. Максим розумів, що треба робити хоч якісь фізичні вправи, коли на те є сили. Вони не завжди були. На допитах били. Він подумки розмовляв англійською і французькою, щоб тренувати мозок і не забути мови. Навіть навчав охочих співкамерників. Готував промови для іноземної авдиторії. «Слухав» музику.
Максим Буткевич у третій місяць полону. Кадр з відео російського агентства, серпень 2022 року
«Віра мені дуже допомагала. Перші місяці нам не було чого читати взагалі, нам не давали ані ручки, ані паперу, ані текстів ніяких. Ми кілька разів просили Біблію, потім зрозуміли, що книжок нам не дадуть. Один раз нам дали пропагандистську російську книжку “Денацифікація України”. Це було друге видання, перше опублікували ще в 2017 році. Власне кажучи, зрозуміло, що підготовка йшла давно. Це була дуже низькоякісна пропагандистська якась мішанина з усього. Дуже неякісна просто як твір чи навіть як пропаганда. Я швидко її прочитав, буквально за кілька годин, тому що я дуже зголоднів за будь-яким друкованим словом».

Він просив Біблію, на що охоронець «віджартовувався»: «Біблія – в бібліотеці». Жарт видавався йому смішним. Майже через п’ять місяців до їхньої камери кинули новенького — він мав Новий завіт і Псалтир. За добу новенького перевели до іншої камери, він пішов зі словами: “Вам ці книжки потрібніші”».

«І ми її читали, читали вголос, тому що не всі могли читати. Один мій співкамерник був військовополонений і поранений, через що майже втратив зір. Інший був цивільний, який так само був під превентивним арештом, дуже старшого віку, який за рік до того переніс інсульти, він не міг читати.

Тому ми читали вголос щодня по кілька глав. Крім цього, я читав про себе, я її перечитав, мабуть, протягом наступних місяців, не знаю, разів 10–15, можливо. І щоразу відкривав для себе якісь нові смисли. Це було дуже важливо. Читання і роздумування над перечитуваним».

У камері дискутували не лише про Бога. Максим розповідав чоловікам про Стендфордський тюремний експеримент — вони про такий ніколи не чули. Чоловіки у відповідь сміялися — то ми тепер учасники Луганського тюремного експерименту?
«Знаєте, ким би я ніколи не хотів бути?» — запитував їх Буткевич. «Українським військовополоненим?» — намагалися вгадати ті. «Ні, я вже військовополонений, цього не змінити. Я не хотів би бути зараз російським громадянином».
Не всі розуміли його відповідь. Але для Максима все було просто. На запитання: «А чи я все зробив від себе залежне, щоб з моєю країною цього не сталося?» — український громадянин Буткевич сміливо дивиться на себе в дзеркалі. Бо відповідь однозначна — так. Чи була б така сама в разі, якби він був російським громадянином, він не певен.
ПІДСУДНИЙ
Росіяни імітували правосуддя, як могли. Максим дивувався, наскільки їм важать процедури. Справа проти нього була цілком сфальшована, з нього під тортурами вибили зізнання. У ній, наприклад, ідеться, що так званий злочин він скоїв під конкретним будинком у Сєвєродонецьку. Не мало значення, що того дня він взагалі був у Києві, і є докази цього. Росіяни повезли його під той конкретний будинок, який фігурує у справі, щоб там його сфотографувати, хоча подібне фото можна зробити будь-де.

«Вони були дуже віддані тому, аби дотриматися процедур, формальних процедур. Тобто, з одного боку, вони вибивали фактично зізнання, змушували людей, пояснюючи їм, що буде набагато гірше, якщо вони не підпишуть зізнання у злочинах. І зрозуміло, що це не мало жодного стосунку до жодної процедури. З іншого боку, за документами був адвокат, який ніколи не приходив, я ніколи його не бачив, але за документами він був, він заповнював всі форми, він підписував всі протоколи. Були направлені експертизи якісь, були висновки з якихось експертиз».
Максим Буткевич у луганському СІЗО на відеозв'язку з Московським апеляційним судом,
серпень 2023 року
Якось він спитав у слідчого: «Буде справжній суд? Буде суддя, прокурор, адвокат?» Слідчий відповів ствердно. Максим намагався вивідати для чого, навіщо, коли всі й так розуміють результат такого суду. Чому просто не роздрукувати вирок і поставити на ньому печатку? У чому сенс цієї процедури? Слідчий узяв павзу, а потім відповів: «Сенс процедури в тому, що це процедура».

А далі був сам суд. У Луганську. І в залі справді були суддя, прокурор, новопризначена адвокатка зі значком партії «Єдина Росія» на лацкані піджака, секретарка суду й конвой. Максим почувався наче він актор у театрі абсурду, спостерігав за всіма і стримував бажання встати та сказати: «Слухайте, всі все розуміють, чого ми тут? Мені навіть в перші якісь там хвилини подумалося, може суддя не розуміє, що відбувається. Потім я зрозумів, що суддя все прекрасно розуміє. Можливо, секретарка суду була єдина, хто не розуміла. А решта всі все прекрасно розуміли. Однак всі відігравали свої ролі. Було відчуття, що це щось таке, що пов’язане з психіатрією, насправді щось дуже абсурдне».
КОСМОНАВТ
Усі ці трагічні події в особистому житті не змінили Максимове головне розуміння про себе: хоча він і не полетів у космос на ракеті, яка «спускає вогонь і дим», як мріяв у дитинстві, він — космонавт, бо його Космос — це люди:
«Думаючи про різне в полоні, я зрозумів, як багато чим я завдячую іншим людям. Згадував людей, які мені зустрілися в житті, різні люди за дуже різних обставин, і думав, що мені дуже пощастило, що стільки прекрасних людей мені зустрілося. І це якось мене підживлювало, дуже допомагало. Я просто вірив у те, що вони про мене не забувають, що вони про мене говорять. Люди – це насправді найважливіше».
Нині він намагається донести світові, що Росія знищує все людське. Знущання, надмірні фізичні навантаження, жорстоке поводження, катування — це не поодинокі інциденти в тюрмах, у які росіяни напихають людей, це абсолютно усвідомлена політика Росії. Вона не прагне позбиткуватися з окремих людей, вона намагається знищити гуманітарне право, права людини, людину. І це загроза не лише для українців, а й для світу, тому її треба зупинити.

Максим як вірянин-християнин не запитує себе, де Бог у цьому всьому злі, чому він допускає це зло? У його Космосі за все, що відбувається, відповідальні люди: одні — за вбивства, другі — за порятунок. Залежно від вибору. Він за свої вибори впродовж всього польоту спокійний. Вони запалюють у ньому Світло, урухомлюють його ракету, попри всі закони фізики. Це Світло ніхто не зміг погасити навіть у найтемніших камерах. І він несе його світові. З надією хоч трохи розсіяти темряву.
Текст:
Христини Коціри
Дизайн та розробка:
shum.design
Михайло Шкільник | Натхненник премії
про премію
Нагороду вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.
Максим Буткевич | Лауреат 2025
Борис Ґудзяк | Засновник премії
Лариса Заливна | Лауреатка 2012
Григорій Ткаченко і Ніка Лозовська | Лауреати 2024
Катерина Прокопенко й Аліна Михайлова | Лауреати 2023
Леонід Фінберг | Лауреат 2018
Євген Сверстюк | Лауреат 2010