На початку розмови говоримо про рідні місця. Вісімдесятирічна пані Лариса згадує, що її дитинство пройшло в кількох місцях: «Я народилася у Донецьку. Коли мені було чотири роки, 1947 року, тоді в Донецьку був голод, як і в усій Україні, і нас на рік вивезли в село в Полтавській області. Ми з сестрою не розуміли української мови інших дітей, а вони не розуміли нас і нашої російської. Потім ми повернулися на Донбас і поселилися в селі Корсунь, між Горлівкою та Єнакієвим». Це село жінка згадує з великою теплотою, бо «там побачила справжню Україну» і навчилася українській мові.

Про досвід голоду в родині згадували: «Ми жили в цьому голоді, тому про це говорили, звичайно. Я пам'ятаю, як ми з меншою сестричкою лежали на дивані, були голодні й просили: “Папа, я хочу кушать”. Їли якісь корінці – лазили по траві, щось таке видобували».
‍
Її матір згадувала досвід голоду 1932–1933 років у Лозовій, що на Харківщині – від нього частина родини змогла врятуватися, переїхавши на Кавказ: «Маму та її сестру мачуха спровадила на Кавказ. Там дівчата навчалися та працювали. Мама потім повернулася на Донбас. А її старша сестра так і залишилась на Кавказі, там уся її рідня».

У цьому контексті зрозуміло, чому Лариса Заливна зволікала та не одразу пішла в комсомол: «Але мені сказали, що без комсомолу в інститут не потрапити. Тому в 16 років усе ж стала комсомолкою». Нині згадує цей досвід як позитивний: «Я нічого поганого там не побачила. Ми були молодими, нам усе життя видавалося радісним, ми сприймали його яскраво, тепло і по-доброму. Хоча це були важкі часи, і я тільки тепер розумію, наскільки нас збіднили, наскільки гіршими, ніж могли би бути, були наші життя. Та це була молодість».
‍
Після школи вступила в медичний: «Просто я дуже любила хімію. А ще бачила, як працює моя тітка – до неї тягнулися люди. Мені подобалося, що лікар – це людина, яка завжди потрібна іншим».

Ще студенткою пішла працювати медсестрою в лікарню: «Я була зі скромної родини, грошей не вистачало, тому я взяла потрібну довідку та пішла влаштовуватися». Донецьку лікарню №20 називає рідною, тепло згадуючи роботу медсестрою хірургічного відділення – називає той час найкращими роками.

Переїзд із Донецька в Луганськ – окрема історія зі своїми контекстами, неочевидними людям з-поза тих країв. Лариса Заливна згадує, що в ті часи Донецьк поглинав Луганськ:
‍
«Донецьк усі ресурси тягнув на себе. Я це бачила. Мені це не подобалося, бо це не дуже чесно. Водночас Донецьк я любила – я його пам'ятаю розбитим після війни, пам’ятаю, як починалася відбудова. Донецьк на моїх очах став таким красивим. Але коли я 1980 року вперше приїхала у Ворошиловград – тоді так називався Луганськ – то одразу ж його полюбила. Чистенький такий. Планування вулиць нагадало мені Корсунь – ніби все однаково розташовано відносно сонця. Та головне – геть інакші люди».

Які?

«Донецьк русифіковане велике індустріальне місто, де жили дуже різні люди. Так, там були окремі українські родини, що зберегли український стиль життя, побут, розмовляли українською, як-то мої свекор зі свекрухою. У них на кутку жили лише українці: там і Великдень святкували, і на Різдво колядували. Донецьк – місто правдолюбних людей, які не збрешуть, але й церемонитися не будуть».

А Луганськ описує так: «Приїхала та побачила, яка там інтелігенція – просто вишукана. Луганська область була заселена українцями на 100 років раніше, ніж Донецька. У Луганську такого великого нашарування різних народів я не бачила. Місто населялося повільніше, не так інтенсивно. Це в Донецьку було 32 шахти, в Луганську ж у межах міста шахт не було, але були заводи – і це зовсім інше життя. Працювати простіше, а також немає такої залежності один від одного, як на шахтах, де чиєсь порушення трудової дисципліни може вартувати життя інших людей. Водночас у Луганську відчувалося, що люди на заводах більше залежать від начальства».

1998 року шахтарі розпочали великий пікет, який тривав понад п’ять місяців, 155 днів: «Вимоги – дотримуватися Конституції України й трудового законодавства, виплатити заборгованість по зарплаті та регресних виплатах».

Каже, що луганська інтелігенція, підприємці, активісти й інші місцеві жителі допомагали учасникам пікету: «Інформаційно, гуманітаркою, надавали правову підтримку. Напрацьовували звернення, документи, заяви, проводили пресконференції. Їздили до Києва: зверталися до Мінвуглепрому, народних депутатів, Президента, Уповноваженого з прав людини, міжнародних об’єднань профспілок, а коли треба було – до силових структур».

Лариса Заливна підсумовує, що в ті часи вже відверто підтримувала шахтарів видимими діями: «Ходила, здобувала для них гроші, продукти, воду, гігієнічні засоби. Забезпечували газетами з новинами, текстами законів. Журналісти також дуже допомогли пікету інформаційною підтримкою. Всі новини знала я, тому журналісти зверталися до мене».

Шахтарі стояли в парку перед облдержадміністрацію: «Я всі 155 днів простояла з шахтарями як лікар – лікувала їх на місці. Також користувалася всіма можливими зв’язками, щоб допомогти ліками, їжею, порадою». Той досвід Лариса Заливна називає своїм першим шахтарським Майданом.

Згадує, що початок окупації Криму дуже її збентежив. І що перші приводи хвилюватися відчула ще в 1990-ті: «На мітингах 2014 року з проросійського боку були «казаки» з «войска Донского». Раніше ми ставилися до них, як до любителів давнини. Хоча тепер я пригадую, як 1992 року я разом із журналістами поїхала в Станицю Луганську, де ті «казаки» приймали «присягу на верность земле войска Донского». Їх весь час орієнтували на Російську Федерацію».
‍
9 березня 2014 року на учасників проукраїнського мітингу в Луганську напали місцеві та прибулі тітушки. Міліція людей не захистила, хоча стояла навколо начебто для охорони порядку. Пані Лариса згадує, що в ту мить усвідомила: українська влада скінчилася. Проте вона та «Чайка» ще залишалися працювати. Маючи офіс біля міськради, жінка на власні очі бачила завезених до міста чоловіків.
‍
Важливою віхою в сприйнятті тих подій стали перші перестрілки: «Навколо Луганська і в його передмістях вже йшли бої. В той час у місті вже немає радіо, немає світла, немає води. Ти живеш тільки з чуток. Вночі ми залазили в підвал, вдень теж туди бігали, ховаючись від обстрілів».
‍
Останньою краплею стали новини про підписання Мінських угод: «Ми з Антоніною Агєєвою, моєю колегою, почули про це. І тоді ж стало тихо – зупинилися бої. Стало ясно, що далі вже буде щось не те. Ми поїхали з Луганська».

Лариса Заливна приїхала до Києва. Доклала зусиль до відродження «Чайки», відновлення роботи. Головним напрямком діяльності стала інтеграція внутрішньо переміщених осіб.