Назад
Іншопланетянин із Сіракʼюз
Борис
Ґудзяк
Борис Ґудзяк у 2010 році спільно з Анастасією Шкільник заснував нагороду для моральних, духовних та етичних лідерів «Світло справедливості». Син емігрантів з Галичини, уродженець американських Сірак'юз. Нині є митрополитом Української греко-католицької церкви та головою Філадельфійської архиєпархії в США. З кінця 1980-х послідовно докладає зусиль до розбудови України. Серед його досягнень – втілення мрії Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого –  створення Українського католицького унівреситету у Львові.
1977. Львів. УРСР
Серед сірого натовпу радянського Львова вони були наче з іншої планети. Привітні обличчя, широкі усмішки, джинси та інше модне вбрання. Все видавало в них іноземців.
‍
Тридцять чотири роки Ярослава Ґудзяк не була вдома — відтоді як із батьками  і сестрою втекли від радянської влади. Її сини — Борис і Марко — 1978 року вперше приїхали на українську землю обітовану своїх батьків, яка невидимо жила в їхньому американському домі в місті Сіракʼюз, штат Нью-Йорк.

Підозрілі люди весь час ішли по пʼятах за американськими туристами. Щоб на кілька годин потрапити до рідного маминого Золочева, вони довго кружляли Львовом. У радянський час візу видавали на конкретні міста, а вони мали лише Київ, Львів, Тернопіль. Коли в мережеві вузьких вулиць вдалося відірватись від переслідувачів, миттю застрибнули в машину знайомих і помчали до хати, де виросла мама, і де вже давно жили чужі люди, які зустріли перелякано: «Невже ви хочете дім відібрати?!» Мама їх зі сльозами  заспокоїла: «Живіть у мирі».

Сімнадцятирічний Борис тоді вперше в місті побачив «виходки» — деревʼяні туалети з дірками. Та найдужче його вразили не вони, а українська мова. Те, що вона може звучати не лише на кухні чи в церкві, а й на вулицях. Україна була реальною.
Борис Ґудзяк випускник Гарвардського університету
Фото з родинного архіву Ґудзяків
1988. Київ. УРСР
Був січень. Борис Ґудзяк вийшов із потяга Москва—Київ. На київському вокзалі його обіцяли зустріти, та нікого не було. А в нього — пʼять валіз і величезний наплічник! Багажу кілограмів на 90 — американські джинси для українських родичів. Як дотягти?

«Моя сестра загинула в УПА, а ти їдеш у пащу лева. Будь обережний» — так наказувала мама сину перед поїздкою, хоч він уже давно не мешкав у батьківському домі. Але жити і навчатися в Італії — це одне, а в Союзі — цілком інше.

Із 30 рублями в кишені Борис зловив вокзального носильника. Той взяв 25-ть за те, що відніс речі до таксі.
«Я — американець, студент, мене мали зустріти, але ніхто не прийшов. Адреси я не знаю. Може, ви допоможете мені знайти місце, де селять студентів-іноземців?» Таксист глянув підозріло. Американець? Тут? Що забув? Легше повірити, що прилетів з Марсу, ніж з Америки. Та й по мові — точно не американець, максимум поляк.
Утім виявився кмітливим, одразу повіз туди, куди треба — на вулицю Ломоносова, до студмістечка. Там був гуртожиток, де жили іноземні студенти. Борис зайшов всередину, представився. «Так ви ж у вересні ще мали приїхати, а вже січень!» — почув у відповідь.

Він, студент Гарвардського університету, дійсно мав приїхати на річне стажування за програмою обміну «Вивчення мов Радянського Союзу» ще на початку осени. Але мав деякі справи, які затримали. Його 30 одногрупників уже кілька місяців тому розʼїхалися по різних республіках. А от до України вивчати українську прибув лише він.

Йому сказали номер кімнати і що буде жити з поляком. Борис зайшов у невелике приміщення з двома ліжками — сусід старший за нього років на 10. Звернувся до нього польською. Той натомість почав ламаною англійською — його попередили, що підселять американця. Та після кількох речень вони збагнули, що обидва українці.
Борис Ґудзяк під час навчання у Гарварді
Фото з родинного архіву Ґудзяків
Наступного дня Василь Назарук (нині професор, викладач української літератури Варшавського університету) познайомив Бориса Ґудзяка з Іваном Драчем. А згодом він потрапив у гості до Павличків. За лічені дні молодий науковець з Америки опинився в колі української інтелектуальної еліти.
‍
Після літературних вечорів пізно повертався до свого гуртожитку. Сусіди попередили — будеш мати через це проблеми. А одного вечора в коридорі прошепотіли: «На тебе чекає міліція».
‍
Борис увійшов до сусідської кімнати, на ліжку сидів чоловік у шапці-вушанці. Спочатку дивився грізно, а відтак усміхнувся. То був не міліціонер. Зі Львова приїхав його двоюрідний брат по батьковій лінії Теодор. Знав, що Борис має бути в Києві, адреси не мав, та зорієнтувався так само, як київський таксист кількома днями раніше.

Вони бачилися лише раз у житті, ще тоді у 1978-му. Тож за розмовами в гуртожитській кімнаті просиділи всю ніч. Наступного дня, у неділю, гуляли Києвом. Уже втрьох — до них доєднався ще старший Теодорів брат Роман. Біля Володимирського собору Борис запропонував зайти всередину, та Роман, якого дитиною з батьками вивезли до Сибіру, зупинив молодшого Теодора: «Не ризикуй, ти в черзі на квартиру». Борис до храму зайшов сам.

Через два місяці він вже гостював у львівських родичів. За столом зібралася велика родина. Напередодні Великого посту, в неділю. Борис спитав, чи хтось може завезти його до церкви. Всі, як сардинки, впакувалися в машину, поїхали в середмістя, на вулицю Руську, до Успенського собору. І разом пішли на молитву. Роман не те, що не стримував молодшого Теодора, він вже був водієм і провідником. У совєтському Львові кінця 1980-х наставала справжня весна — не лише календарна.
Тоді Борис зрозумів — йому випала унікальна нагода, яка трапляється раз на тисячоліття: на власні очі побачити, як валиться система з назвою «союз нерушимый». Він уперше зрозумів, що задум Шептицького і Сліпого про університет може стати реальністю.
2024. Київ. Україна
У резиденції Глави УГКЦ на території Патріаршого собору Воскресіння Христового, що в Києві, гамірно. Сотня дітей співають колядки. Для інтервʼю з владикою Борисом Ґудзяком нас проводять до невеликої кімнати з іконою на стіні. Цей стриманий і лаконічний інтерʼєр дуже пасує владиці.
‍
Він зʼявляється секунда в секунду. Це від батька — був дуже пунктуальним. І я починаю розмову трохи з незвичного запитання: «Що сьогодні Вам мама шепотіла на вухо?» В одному інтервʼю прочитала, що мама залишається духовним стовпом владики і «щодня щось шепоче йому на вухо». (Ярослава Ґудзяк відійшла у засвіти 12 червня 2018 року). Владика усміхається і коротко відповідає: «Говори менше!»
Борис Ґудзяк у резиденції Глави УГКЦ на території Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві, 2024 рік
‍Фото Олександра Хоменка
На запитання, яке місто він називає своїм домом, починає рахувати кількість країн, у яких побував лише за минулий тиждень, — шість.
‍
Громадянин США, син українських емігрантів, власник кількох дипломів про вищу освіту, поліглот і засновник та президент Українського католицького університету, архиєпископ-митрополит Філадельфійський живе у Сполучених Штатах. Там загалом прожив майже 30 років. Ще 20 — в Україні, 7 — у Франції, 5 — в Італії. Мешкав у Бельгії, Польщі, майже рік — у Радянському Союзі, служив у Швейцарії, Нідерландах і Люксембурзі. В Канаді ніколи не жив, але якщо зібрати всі дні поїздок, то, мабуть, вийде близько року.

Через таку життєву географію країна чи місто для нього — не головні. Важливі люди і взаємини. «Я є вдома, де є щирість, де є Боже, де є любов, гідність, творчість, сміх, спів, молитва».
1960-ті. Сіракʼюз. США
Їхній дім був оточений соснами і сусідами переважно ірландського походження. Вдома Ґудзяки розмовляли лише українською. Як тільки хтось із синів казав англійське слово, мама лагідно перепитувала: «А як це буде українською?» Сусіди скрушно кивали — з таким вихованням у дітей мало шансів адаптуватися до американського суспільства, можуть стати соціальними каліками.

Коли малого Бориса віддали в садок при українській церкві Святого Івана Хрестителя, він ані слова не знав англійською. Вихователька, хоч і сама пересипала свою «старогалицьку» мову англіцизмами, Борисові заборонила розмовляти українською. Щоб швидше вивчив англійську.
Борис з молодшим братом Марком
Наступного дня мама Ярослава була в садку. «Ви не смієте в жоден негативний спосіб говорити про українську мову. І не смієте забороняти розмовляти українською. Англійської він точно навчиться. Наш з вами виклик — зберегти українську». Тоді поскаржилася навіть єпископові Йосифові Шмондюкові, наслідником якого за іронією долі став її син у Філадельфії.
‍
Коли пані Ярослава зʼявлялася біля церкви чи на пластових заходах, всі діти одразу переходили на українську. Вона нікого не сварила, з усмішкою могла погладити по голові, але для всіх була українським стандартом, її поважали.
Ярослава Ґудзяк з синами Борисом та Марком, кінець 1960-х років
У її покоління було почуття провини за те, що вони в безпечній Америці, а родичі в Україні або загинули, або вивезені на Сибір. Почуття відповідальності було високим: якщо там терплять за свою ідентичність, то тут треба зберігати те, що там заборонено!
‍
У 2-му класі парафіяльної школи знову трапився інцидент. Дітей монахині готували до Першого причастя, всім роздали молитовники англійською. Пані Ґудзяк запротестувала — її син має молитися рідною мовою. Тож на світлині з Першого причастя всі діти тримають однакові молитовники, а Борис тримає інший — трохи більший, українською мовою.
Перше причастя Бориса у Сірак'юзах, кінець 1960-х років
‍Фото з родинного архіву Ґудзяків
1970-ті. Сіракʼюз. США
У 3-му класі Бориса перевели до приватної елітної школи. Його батько — Олександр Ґудзяк, емігрант із родини, де було десятеро дітей, — понад усе хотів дати синам ґрунтовну освіту. Він закінчив два університети й відкрив у Сполучених Штатах власний стоматологічний кабінет. То була наука його тата Теодора, яку він засвоїв ще в рідних Поморянах: «Ти можеш втратити все матеріальне, тільки освіту в тебе ніхто не відбере».
Олександр Ґудзяк з синами, Борис – ліворуч
‍Фото з родинного архіву Ґудзяків
Щосуботи, поки їхні американські друзі ще спали чи дивилися мультфільми, Ґудзяки їхали на навчання до Школи українознавства. Вчили історію, мову, традиції. А ще те, хто такі Сверстюк, Горинь, Чорновіл, Горська. І про переслідування інтелігенції. Вони писали листи генсекові Радянського Союзу, членам політбюро, щоб заступитися за політвʼязнів.
‍
12 січня щороку, починаючи з 1973-го, вони голодували, протестуючи проти масових арештів інтелігенції, які відбулися у 1972 році. Вони це називали “Днем солідарності”. Під час першого голодування Борисові було 12.

Після 8-го класу він перейшов до католицької школи. Там на 600 учнів було чотири класи. І лише 6–7 українців. Головно навчалися ірландці, італійці, трохи поляків. Батьки пишалися сином. Один із найкращих математиків у класі, з біологією все добре. З гуманітарними науками — й поготів. Батькова мрія — щоб син став лікарем — видавалася такою, що може справдитись. А Борис тренувався. По три години на день грав баскетбол. Мріяв про карʼєру баскетболіста.

Доки найголовніший мʼяч закинув не він, а Бог — прямісінько в Борисове серце. Щодня о 6:30, до початку уроків, він був на Службі. Ранесенько прокидався і їхав на молитву. Однокласники дивилися на нього як на іншопланетянина. Що це з ним? Навіщо? У «Пласті» і в українському середовищі його також не розуміли — діти емігрантів мріяли стати лікарями, адвокатами чи інженерами. Ніхто й ніколи з його американсько-українського середовища не висловлював наміру стати священником. Батькові друзі радили: «Хлопець добре вчиться, рятуй сина!» І старший Ґудзяк «рятував» так, як умів — переконував, сварився.
Якось Борис почув батькову розмову з товаришем. Син того хотів стати істориком — це теж вважали провальною професією, якою на життя не заробиш. Прозвучала фраза: «І що нам ще одного “діда” треба?» “Дідами” називали тих, які не зможуть собі заробити на кусень хліба. Багато гуманітаріїв того покоління іммігрантів і справді не реалізувалися в новому контексті, навіть бідували. Син татового друга таки став лікарем.
У той час Борис почувався страшенно самотнім — прибульцем, єдиним на планеті Земля.
Кінець 1970-х — 1980-ті. Сіракʼюз—Рим—Гарвард
Тимчасово уступивши татові, після школи Борис Ґудзяк вступив до світського університету. Одразу два факультети — філософський і біологічний — закінчив на відмінно — за два роки, бо хотів застати в живим Патріарха Йосифа, якому вже добігало 90 років. А далі в неповних 20-ть полетів до Італії вже по свою мрію — навчатися в семінарії, яку в Римі відкрив Йосиф Сліпий, патріарх забороненої в Радянському Союзі УГКЦ.
‍
Від патріарха Борис черпав натхнення. На його фортепіано стояла знимка — він 7-річний, у гуцульському капелюсі (кресані) та кептарику, з хлібом-сіллю зустрічає патріарха в аеропорту рідних Сіракʼюз. Бувало, замість того, щоб музикувати, він довго дивився на цю світлину.
7-річний Борис зустрічає патріарха Йосифа Сліпого у Сірак'юзах, 1968 рік
‍Фото з родинного архіву Ґудзяків
Аж ось випала нагода жити під одним дахом — й навчатися в нього. Їх, семінаристів Львівської єпархії в Римі, що вже звучало дивно, бо їм тоді навіть віз до України не видавали, патріарх готував до служіння для Церкви в Україні.
‍
Однак відразу після семінарії Борис Ґудзяк священником не став. Вступив до Гарвардського університету. Навчався у зіркових викладачів — інтелектуалів і поліглотів, що знали кілька десятків мов — Ігоря Шевченка, Омеляна Пріцака, Горація Ланта, Едварда Кінана, Франка Сисина, Григорія Грабовича. Якщо перетворити на мову футболу, то він був учнем Марадони, Пеле, Мессі й Роналдо.
Професор Ігор Шевченко та Борис Ґудзяк на випускних урочистостях Львівської греко-католицької богословської академії
Фото з родинного архіву Ґудзяків
1990-ті. Львів. Київ. Україна
Борис Ґудзяк організовував численні проєкти, став співзасновником організації «Українська молодь — Христові!», відкрив Інститут історії Церкви. І далі мріяв про університет. Будував його у своїй голові — обʼєднував систему, яка працювала в «Пласті» і в семінарії патріарха Йосифа Сліпого. І конкретно працював. Отримавши постдокторський грант — 25 тисяч доларів — почав залучати до проєкту Інституту та майбутнього університету молоду інтелігенцію. І тут багато хто вважав, що він є інопланетянином, «варʼятом» з химерними ідеями. А оскільки зарплата українського професора на той час складала 18 доларів, таким грантом можна було утримувати невеличкий інститут, а американська гнучкість давала нові перспективи. Коли грант закінчився, батько став ентузіастично підтримувати ідеї сина.
Борис Ґудзяк з блаженнішим Любомиром Гузаром перед будинком Львівської богословської академії, яка згодом стала УКУ, 1996 рік
‍Фото з родинного архіву Ґудзяків
Борис  розглядав можливість одруження — через це, зокрема, відкладав своє священство, — бо за канонами одружуватися потрібно до висвячення. У 38 років остаточно зрозумів, що зі стосунками не складалося і Божа воля інакша. Відтак через 15 років після закінчення семінарії, 1998-го, у львівському соборі Святого Юра Борис Ґудзяк став священником.

Через кілька років на стіл отцеві Ґудзяку поклали газету «Експрес». Там було інтервʼю з його мамою. І він вперше дізнався те, чого ніколи від неї не чув. Як під час Маївки (спеціальної молитви у травні до Матері Божої) вона, молода жінка, що впродовж 9 років не могла завагітніти, пообіцяла Матері Божій, що якщо народить сина, то він стане священником.
Свячення Бориса Ґудзяка у соборі Святого Юра, 1998 рік
Фото з родинного архіву Ґудзяків
2024. Київ
Наступного дня після нашого інтервʼю у Києві відбувався благодійний вечір Українського католицького університету. Мрія Бориса Ґудзяка, яка справдилася. Університету, ректором якого він був у перші роки його діяльности. На розвиток УКУ гроші пожертвував і його батько. Олександр Ґудзяк, який колись «рятував» сина від священничої стежки, врешті пишався його роботою і підтримував численні проєкти. Нині трапезна університету має імʼя Ярослави та Олександра Ґудзяків.
Борис Ґудзяк з батьками
‍Фото з родинного архіву Ґудзяків
На благодійному заході владика Борис взяв слово, з мікрофоном ходив поміж столами, за якими у вишуканому вбранні сиділи бізнесовці, міністри, депутати. Він говорив про те, що треба берегти своє серце. Відкинути гнів і страх, загнати їх у кишеню і замкнути за двома замками. Говорив про надію, якою натомість треба наповнювати душу.
‍
«Ми нині в Україні маємо наскільки згущені пережиття, бо найважливіші питання у нас перед очима — питання життя і смерти. У нашому серці обійнялися драма, трагедія і надія. Тому нам важливо запастися засобами, які допоможуть зберегти надію. Зверніть увагу на своє серце. Цими днями перед Різдвом, коли так гарно зустрічатися, дарувати дарунки, коли хочемо гучно і славно святкувати, я хочу попросити вас щодня ставати перед Господом, аби відчути свою Богом дану гідність. Не маємо права допустити в наше серце ворога людського роду, який хоче поселити у нас зневіру. Тому наповнюймо своє серце надією і певністю у Воскресіння. Памʼятайте: Бог любить вас, ви є гідними дітьми Божими».

Цього вечора він теж трохи іншопланетянин. Може, не такий, як колись у школі — коли спозаранку, незрозумілий нікому і самотній, їхав на Літургію. І не той 17-річний — з привітним обличчям і широкою усмішкою, що опинився серед натовпу совєтських людей. І вже не той єдиний американець, який приїхав до Союзу за програмою обміну студентів. Уже давно він — людина, на слова якої чекають і на позицію якої рівняються. Моральний авторитет не лише для вірних УГКЦ, а й для агностиків чи атеїстів.

Після його промови понад 200 людей довго аплодували стоячи. Хтось плакав. А мені уявлялася усміхнена жінка.  Тієї миті — у розкішній залі дорогого столичного готелю — вона шепотіла своєму синові на вухо: «Говори. Твої слова дають світло й надію. Навіть у найтемніші часи».
Текст:
Христина Коціра
Фото:
Олександр Хоменко
Дизайн та розробка:
shum.design
Михайло Шкільник | Натхненник премії
про премію
Нагороду вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.
Борис Ґудзяк | Засновник премії
Григорій Ткаченко і Ніка Лозовська | Лауреати 2024
Катерина Прокопенко й Аліна Михайлова | Лауреати 2023
Леонід Фінберг | Лауреат 2018
Євген Сверстюк | Лауреат 2010
"Світло Справедливості" — нагорода, яку вручають за моральне, духовне та етичне лідерство. Заснована канадійкою українського походження Анастасією Шкільник на честь її батька доктора Михайла Шкільника, юриста, громадського і політичного діяча часів визвольного руху в Україні 1917—1920 років.
Інститут лідерства та управління — підрозділ Українського католицького університету. Понад 13 років зміцнює громадянське суспільство шляхом навчання та розвитку лідерів і лідерок громадського сектору та їхніх команд.
Локальна історія — медіаплатформа про українське минуле та сучасне. З 2018 року щомісяця видаємо друкований журнал.
Михайло Шкільник | натхненник премії
Борис Ґудзяк | Засновник премії
про премію
Нагороду вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.
Григорій Ткаченко і Ніка Лозовська | ЛАУРЕАТИ 2024
Катерина Прокопенко й Аліна Михайлова | ЛАУРЕАТИ 2023
Леонід Фінберг | ЛАУРЕАТ 2018
Євген Сверстюк | ЛАУРЕАТ 2010